?

Log in

Previous Entry | Next Entry

Кінбурнські квіточки

Спочатку на Кінбурнську косу планувалося їхати на роверах. Однак почитавши різні форуми та звіти велотуристів, ми зрозуміли, що це б було занадто тупо: на косі повно піску. Були б «кінбурнські потягеньки». Тому вирішили йти пішки з наплічниками і наметом.


На косу можна заїхати, звичайно, з материка. Але найцікавіше – навпроти Очакова. Там пару сіл з майже однаковими назвами – Покровське і Покровка, та ще якісь. Орхідеї, реліктовий ліс, залишки (ну зовсім залишки) фортеці турецької.

Між іншим, якщо хтось дума, шо Кінбурн – це якась німецька назва, так знайте: то перекручена турецька. Кил бурун – типу «волосина-мис».  Хоча яка там волосина. Це не Арабат белі, і не Куршська коса. Тут є місця, де від однієї води до іншої тьопати добрих 10 км.

Але мандри почалися з містечка Южне на 30 тис. мешканців, шо на межі Одещини та Миколаївщини. Пару вулиць, трохи будинків, невеличкий парк, вражаючий спорткомплекс. При таких розмірах тут ще будинок культури, пішохідна зона, два підприємства, ну і пляж.


Місцеві скаржаться, що не готове містечко морально поки що до навал туристів. Ніколи бо Южне не планувалося як курорт. Та тепер, коли Крим під окупацією Бензоколонки, хоч не хоч, а прийдеться ворушити мозком у цьому керунку.

Щодо коси, то на неї з Очакова можна потрапити корабликом.


Є наче приватні по 50 грн, а є рейсові за трохи менше. Останні ходять двічі на день. Дістатися до причалів не легко, треба покружляти по лабіринтові вулиць, щоби потім випахатися на найгидотнішу на світі ґрунтовку. Очаківці кажуть, шо їхній мер – хйло. Давно міг би все заасфальтувати.


Отож ґрунтовки по заду, Дніпро-бузький лиман теж, і ми в Римбах. Це такий присілок села Покровське. Звідси довгий шлях до краю географії – до того місця, де можна скупатися одночасно у водах Дніпра, Південного Бугу та Чорного моря, до самісінького кінця коси.

Але по дорозі ще стрічаються озера з черепахами.


В основному озера солоні, але бувають і прісні. На озерах влаштовують спеціальні насісти під гнізда птахів.


Але головне тут, хоча і мало примітне – сліди по місцевій фортеці. Вона була колись турецькою. Але потім наші її зайняли, то й була козацька паланка.  Нині замість фортеці горбик з хрестом, та перерито чорними і білими археологами ями.


Трохи подалі стояла база диких пляжників з наметами. З ганделиком, столиками, туалетами, смітниками – видно, що в сезон тут людно, беруть гроші, але є за шо їх давати. В принципі прикольно – з одного боку тобі прісна водиця, з другого – море. Хоча кажуть, влітку та прісна вода стає зеленючою через водорості. Але нині цвітуть міцеві різновити шипшини.


Перед кінцем коси здибали ми баржу. І не аби яку, а ЗАЛІЗО-БЕТОННУ. Кому спала на думку така ідіотична ідея? Баржу викинуто на берег. Вона стоїть, гниє, аж по деяких місцях лазити стрьомно.


Ну і нарешті ось сам кінець Кінбурна. Вода не була теплою. Але шо ж робити було – все одно скупалися.



По дорозі назад знайшлось миле вуженятко. Мені розповідали, шо тут немає отруйних змій. Та трохи подалі через скиби нагорнутого вітром піску стрибало ще кволе гадюченя, яке вилупилось цього року.  Так шо і отруйні гади є. Не слід їх боятися, але слід бути пильним.

Виявляється, на косі колись був морський порт. Зараз про нього нагадує лише пірс, зруйновані конструкції в морі і будинок порту, перетворений на якийсь пансіонат. А чо? Люди сюди їдуть – місце класне.

Хотіли розпитатися в господині закладу, цьоці з шиньйоном і в халаті, де ж ростуть ці оспівані кінбурзькі орхідеї. Та облом. Цьоця нас прийняла за вєжлівьіх чєловєков, певно. Бо зникла геть.
Перші орхідеї ми знайшли самі. Ішли собі через ліс-посадку, пісками, пагорбами. По дорозі росли такі ось злаки. Не знаю шо воно таке, але колосилося на узбіччі, і здавалося шо то миші кишать.

А ось озеро, заросле осотом. І на його краю одинока квіточка. Орхідея, тобто зозулинець. Може пам’ятаєте з дитинства: схожі квіточки росли й у нас по узліссях, на Київщині.


І це був такий день перший. І була ніч, і настав день, другий день мандрів. Виявилось, що ми опинились майже у самій Покровці. Село на іншому боці коси. Саме тут знаходиться велике поле орхідей. На наше нещастя цього року орхідеї вирішили зацвісти на два тижні раніше, і до нашого приїзду практично всі зів’яли.


Хоча все ж поодинокі полишалися. Взагалі тут десь шість видів цих рослин.


Покровка чимале сельце, як на Кінбурн. Навіть церква є. От уявіть собі, як сюди люди доїжджають: спочатку бусом з Миколаєва десь на початок коси, потім пересідають на якусь місцеву піскохідну чортопхайку, яку хитає по пісках в усі боки. Але люди тут живуть. А влітку – народ відпочиває.

Колись у Покровці був устричний завод. Країні Сере-Сере настав кінець і цьому заводу теж. Важко зрозуміти, чому зараз ніхто не піднімає це виробництво, адже його рентабельність очевидна. Хіба шо комунікації налагодить, електрику підвести – стовпи є.

До речі, тут я зрозумів нарешті значення слова «брести». Тітонька у селі сказала, шо до заводу можна іти пішки. Кілометрів 10. А можна брести – чотири км через озеро. Ну тобто в брід! Щоправда по озеру ми йшли не довго. Потім же оці стовпи на клаптиках суші, де можна іти по сухому.

Ну от. Наразі це була наша остання ціль на Кінбурні. Не побачили ми ще ліс стародавній дубовий, гриби – білі і місцеві якісь трюфелі, не накупалися в морі – холодне воно було.

Comments

( 3 comments — Leave a comment )
mandrivnic
May. 31st, 2014 06:24 pm (UTC)
красиві там місця!
ti_ua
May. 31st, 2014 07:03 pm (UTC)
Круто!
mincxenko
Jun. 9th, 2014 03:03 pm (UTC)
Клёвая вандроўка :-)
Хачу болей пастоў па-лемкаўску.
( 3 comments — Leave a comment )