?

Log in

До новозафрендів

Вітання усім, хто мене френдить.

За кількістю жж-друзів я не женуся - де взяти той час, щоб усе перечитати і повідповідати? То ж прошу не ображатися, якщо не відповідаю взаємністю.
Ну, а якщо неодмінно хочете, аби я таки вас зафрендив, поясніть це в коментарях до цього поста.

Злобний ватнєґ

Якось так повелося, що як стирчиш на вулиці, та ще й в людному туристичному місті, то шо там робити - але тебе будуть фотати.

Зазвичай, люди при цьому посміхаються. Але деякі особини - здебільшого цигани і вихідці з країни рад - починають репетувати. У Пирогові є така бабця, шо розливає самогон. Тільки наведіть на неї камеру - одразу починає волати. Така комедія!

Коло берлінського ж ратуші трапивсь мені супер-ватнєґ з шапками вушанками. Але щойно я витяг камеру з футляра, чувак давай мені горлопанити. Він не впізнав у мені вихідця зі сходу, кричав то анлійською "ноу, ноу!", тоді сховавсь за свої шапки, сіромашне.

Мордоркіно "Левіафан"

Знаєте, коли дивишся арт-хаус чи просто непопулярне кіно, то часом одразу воно може не подобатися, але з часом ти розумієш, що це прекрасна стрічка.

А от що, коли арт-хаусом стає чорнуха? Та ще збирає нагороди на фестивалях? Треба подивитись, ага. Тим паче що стільки шебуршання в торнетах.

На справді ж ми маємо фільму про те, як чинуша віджима убогу хатину на благоє дєло - побудувати там церкву. Усе це показується на тлі "сонячної" природи Мурманської області з неперевершеними шедеврами архітектури у стилі баракко. І супроводжується постійною лайкою і вливанням горілки. Від останнього я думав, шо бодун буде у мене.

У сценарій фільму вплетено біблейську історію Йова. Але у Святому Письмі ця історія, хоч і надзвичайно трагічна, але все ж завершується геппі ендом. У жанрі "чорнуха совєцька обнаковенна" геппі енду бути просто не може.

Певно за кордоном мало хто мав змогу надивитись нашого кінолайна 90-их і фільм здавсь багатьом цікавим. Цим і пояснюється раптова "арт-хаусність" цього мордорського витвору бабла і кінокамери. Ажіотаж посилено писанинами за і проти та випилюванням піратських копій стрічки у всім відомих місцях. Однак маючи сильне бажання, знайти їх можна.

Ну от, тепер ви про "Левіафан" знаєте все. Можна не дивитися.

Кордон.PL

Що в нас, що в них на кордоні та сама проблема: працюють здебільшого ті, хто придатний до роботи прибиральницею, або чорноробочім, але от хто захотіли мати вищий онтологічний статус.
Єдина біда, шо наші митники-прикордонники щасливі, на вільному випасі. Вони можуть брати хабарі. Поляки ж, у свій час  так само заробляли  свій хліб, нині втратили можливість додаткового заробітку. У них це карається за законом і вельми суворо.
Тепер певно зрозуміло, чому вони такі злі, хамські та непривітні? Бо з їхнім iq на більше вони розраховувати не можуть. А фраза "Gdzie pan/i jedzie?" напевно є універсальним запитанням для всього на світі. Певно їй вчать личинок митників у школах замість звичайної абетки .

Запись сделана с помощью приложения LiveJournal для Android.

Жлобартмузік

Правду кажучи, аз мразя чалга - я ненавиджу чалгу. Але мова піде саме про неї.

То такий жлобостиль болгарської музики. Коли ти дивився по зомбоскрині музичний болгарський канал, то просто йобу даєсся. Майже така сама мелодія, майже такий самий сценарій відева.

Спочатку показують тьолу і пишуть "Драгослава", "Елена" чи ще якесь ім'я. Потім винирює сама шмара і починає трусити телесами під свій спів. Далі кадр - поціновувач бляцької краси, який дрочить очима, і подумки ганяє свій хуй.

Коли подивишся роликів десять, то починаєш уже думати, шо головна мета чалги - прорекламувати ту чи іншу повію.

Азіс на цьому тлі звичайно просто тролить болгарських жлобів. Хоча шо музло, шо текст, шо відево - жахи.

Страшно дивитися і слухатиCollapse )
Перед тим як розповісти про відвідини резиденції януковича, слід все ж трохи показати пару фоток з «Хутора пана Савки». Це такий маленький скансен у Нових Петрівцях, дорогу до якого дуже легко знайти у селі – по вказівниках. Не промажеш.


Тим не менш, може трапитися, як зі мною: я приїхав, а ворота були закриті. Таблиця за воротами пояснювала, що відвідини музею за попереднім зголошенням по телефону. І щойно я вже намиливсь вирулювати назад, як з сусіднього будинку вийшла привітна пані і відчинила мені вхід.Read more...Collapse )
Часто кажуть, що наша мова засмічена галіцизмами. Трохи правди в тому є і непотрібних галіцизмів слід уникати. Проте збагачення мови за рахунок діалектизмів – це ж природнє явище. Мова – не математика, вона змінюється.

Окрім діалектів у нас є ще суржик. Погано чи гарно, але він так само впливає на те, як ми розмовляємо.

Часто ми лякаємося цих впливів. Ну бо в нас є приклад уніфікованої мови – російської. Вона майже скрізь однакова. Ну там «парєбрік», а там не «парєбрік» - велика різниця!

Жахів «неунефікованості» української мови починаєш позбуватися, коли стикаєшся з іншими мовами. Що таке літературна болгарська вимова – България чи Бъўгария? Хто з чехів вміє граматично правильно писати своєю мовою і чому Гашек не посоромився писати у прямій мові своїх героїв празькою говіркою?

Навіть у наших сусідів-слов’ян спостерігається неодноманітність мови. А що там вже казати за англійську з її регіональними варіантами, німецьку чи скандинавські мови. Певно що ця неуніфікованість теж має місце під сонцем. І це не погано.
У книжці по галісійській мові чергова тема – демонстрація та народне волевиявлення. Такі, здавалось би, несуттєві моменти відображають менталітет народу, тим, що галісійців актуальне.

Так, на заході нормально виходити на вулицю. Так, там нормально протестувати, майданувати, пікетувати. Навіть попри те, що для ментальності населення Бензоколонки це щось ганебне, неприпустиме і докору гідне. Просто в них своя ментальність - східна, а в нас – своя, європейська.

Вата

Бровастого генсєка не стало, коли мені було десь чотири-п'ять рочків.

У дитсадочку ревіли всі дітлахи. Горе, страшна втрата, ой шо ж тепер буде, гамеричка на нас нападе своїми ядерними бомбами.

Зараз воно то може й звучить більш ніж кумедно. Та тоді це була трагедь для наших дитячих душ.

Це зараз я вже задаю собі питання, як така маячня могла зародитися в дитячих головах. Бо певно настільки сильною була тоді пропаганда, що нею жили всі і вся. Нею були просякнуті пісні, фільми, поезія, картини. Тут блаходать, там бомжі і безробіття.

Може через те, шо ми все ж таки завжди відчували свою відмінність від мешканців пост-ординського державного утворення, з плином часу ми зрозуміли фальш цієї пропаганди.

Та й зрештою наші змі почали показувати дещо інше, ніж на сході. А там, попри короткий період просвітлення, знов взялися до ретельного промивання мізків.

Народ живе у брехні, народжується і помирає. Брехня стає основою його мислення. Тепер уже не дивно, чому їхній МЗС продукує "обурення" з приводу подій, що не відбувалися ніколи.

Можливо, ліпш, ніж увіходити у суперечки, варто пожаліти їх та піти поставити у церкву свічку за їхнє розумове здоров'я.

Кінбурнські квіточки

Спочатку на Кінбурнську косу планувалося їхати на роверах. Однак почитавши різні форуми та звіти велотуристів, ми зрозуміли, що це б було занадто тупо: на косі повно піску. Були б «кінбурнські потягеньки». Тому вирішили йти пішки з наплічниками і наметом.


На косу можна заїхати, звичайно, з материка. Але найцікавіше – навпроти Очакова. Там пару сіл з майже однаковими назвами – Покровське і Покровка, та ще якісь. Орхідеї, реліктовий ліс, залишки (ну зовсім залишки) фортеці турецької.

Між іншим, якщо хтось дума, шо Кінбурн – це якась німецька назва, так знайте: то перекручена турецька. Кил бурун – типу «волосина-мис».  Хоча яка там волосина. Це не Арабат белі, і не Куршська коса. Тут є місця, де від однієї води до іншої тьопати добрих 10 км.

з головою в кінбурнські піски...Collapse )